Після чотирьох років навчання в НаУКМА вона уявляється мені потягом.
Зазвичай перші вагони у стандартній розмітці потяга – купейні, за ними йдуть плацкартні, у кінці – спальні вагони, а приблизно посередині – вагон-ресторан.
Але потяг НаУКМА ми уявимо собі трохи інакше для зручності та кращого розуміння ідеї:
- перші шість вагонів – це роки навчання на бакалавраті та магістратурі,
- далі низка купейних вагонів – «середньобюрократичних» (деканатів, департаментів),
- а зрештою, у кінці – спальні вагони, в яких «їдуть» як очевидні персонажі на кшталт Президента академії, так і «сірі кардинали» КМА, що так чи інакше впливають на її долю.
І так, десь посередині працюють наші незабутні їдальні-ресторани, де тепер навіть можна розрахуватись карткою.
Уявили?
А тепер трохи про персонажів «КМА-експресу».
Перший вагон, до прикладу, кардинально відрізняється від четвертого. І справа не в ускладненні процесу навчання відповідно до порядкового номера вагону. Ніби і провідники-викладачі ті самі, і в той самий купейний вагон-деканат треба ще через п’ять інших вагонів проходити, але на першому курсі всім, по суті, байдуже.
Пасажири-студенти у захваті від власної «класності» і насолоджуються фактом «я вступив/ла у Могилянку», але не дуже-то й цікавляться, власне, самою Могилянкою.
Та й нашарувань міфів, творчих студій, приємних старшокурсників-бадді та ініціатив так багато, що на аналіз середовища не лишається часу. Майже весь він витрачається на захоплення.
Четвертий же вагон завжди перебуває в очікуванні, по-перше, станції «Диплом». Причому чекає вже не з острахом, а з такою самою байдужістю, як і перший вагон насолоджується новим плацкартним життям. Але все ж ця байдужість дещо інакша. Бо індиферентність четвертого року – це наслідок багаторічного (по суті, дворічного, але, здається, вічного) довбання об бюрократичні стіни купейних та спальних вагонів з пробиванням та лобіюванням тих самих ініціатив, від яких зараз у захваті перший вагон. Ну і, по-друге, пасажири цього вагону з нетерпінням чекають станції «Випуск», аби більше ніколи в принципі у цей потяг не сідати. Та і в будь-який інший подібний потяг…
Другий та третій вагони в неоднозначному стані. Вони вже помітили відсутність мила та паперу у туалетах (частково ліквідованої, Ave СК – прим.ред), але ще не почали жалітись на провідників. Вже трохи стомились від великої кількості зупинок-пар по суботах, але ще терплять, бо вагон-ресторан працює, а перший курс такий фреш…
Далі – останні два плацкартні вагони магістратури, в яких доволі порожньо. Так, порожньо – це вдала характеристика. Здається, що дві третини пасажирів з цих вагонів вийшли ще на першій зупинці-лекції цього навчального року і вже давно влаштувались працювати в компанії-спонсори КМА-залізниці.
З купе та спальних вагонів вже так давно ніхто не виходив говорити напряму з плацкартниками, що про них авторці цієї замітки вкрай мало відомо. Але пасажири цих вагонів дуже яскраво демонструють одну з найбільших проблем КМА та українського суспільства в цілому – проблему комунікації.
Уявіть, що для того щоб отримати чорний чай з цукром, вам потрібно не одразу підійти до провідника свого вагону, а спочатку взяти на це дозвіл одного з пасажирів купейного вагону.
І ви йдете крізь кілька вагонів до нього. На жаль, зв’язку між вагонами як такого нема, тому дізнатись, чи цей купейник буде на місці, у вас також немає можливості. Ви приходите, а потрібне купе зачинене. Ну, йти по дозвіл на чай у СВ якось зовсім несерйозно та стрьомно. Та й не дають вони таких дозволів. Це ж просто чай! Але і провідник його вам не заварить, поки немає дозволу. Увага, знатокі, що робити?
Дехто йде по чай у вагон-ресторан, хтось бере з собою термочашку… Та і, зрештою, можна взагалі без чаю обійтись. Але, повернімося до реальності: якщо це не чай, а зведена відомість з усіма прослуханими дисциплінами за чотири роки навчання? Сьогодні останній день, коли можна здати відомості, а купе так само зачинене. Не думайте, що вагони-деканати та їхні пасажири у цій історії мають суто негативну роль. Їм теж треба, скажімо, в туалет та вагон-ресторан. Проте у них є їхні робочі години, коли потяг мав би їхати, а не влаштовувати позачергові зупинки на обідні перерви. Бо час на вигадування зупинок-пар в суботу у таких купейників чомусь завжди знаходиться. Щоб їм стоп-кран зірвався.
Про комунікацію понили, тож давайте повернемось до персонажів.
Деякі плацкартники вважають за свою місію зробити щось корисне для КМА і стають провідниками. Але між ними та спальними вагонами все одно пролягає довгий шлях через бюрократичні купе. Тому вони переважно палять цигарки на сходах вагону-ресторану разом з іншими плацкартниками навіть після того, як вже минуло років 5 після станції «Диплом». І, чесно кажучи, не вселяють ані надії, ані довіри. Або організовують стартапи. І це таки обнадіює, проте теж не дуже надовго. Врешті-решт, стартапи цікавіші, аніж спроби витягнути всіх пасажирів з потяга для відкритого діалогу на привокзальні площі. І ми можемо їх зрозуміти.
Не встигне початися будь-яка розмова про КМА, як уже виникає ціла низка питань. А якщо говорити про КМА як про потяг, деякі з них можна сформулювати так:
-
Куди ми їдемо?
Цікавить саме напрям. Бо напрямом було вибрано Болонську систему, але більше схоже на те, що колії закільцьовано на станції метро «Оболонь». Болонь-Оболонь… -
Що таке, власне, університет?
Окрім пафосних фраз про альма-матер, виявляється, що університет – ще й надавач освітніх послуг. А плацкартник-студент як споживач не має змоги донести до адміністрації «КМА-експресу» хоча б мінімальний зворотній відгук про ці, так би мовити, послуги.
У тексті були згадані так звані зупинки. Насправді, їх вже давно немає – бо потяг не їде. І ми раз за разом виходимо на тому самому місці.
Відкритий діалог та адекватне розуміння власних ролей і завдань – відсутній у нашому потязі локомотив, без якого рухатись далі неможливо. Добре, що ми маємо в запасі цілу Вічність. Але і шкода, що час все ж плинний. І конкурентоспроможність не буде вічно чекати на зупинці.
То що ж робити тим, хто збирається «їхати» у потязі далі?
На мою «плацкартну» думку, існує три можливі варіанти подальшого руху:
Дипломатичні залізничники
Представники студентства вже входять до Вченої ради НаУКМА, а Студентська колегія нарешті працює так, як нам і не уявлялося ще роки два тому. Очевидно, що ще більше повноважень плацкартники не отримають. Тобто постає завдання не вимагати більшого впливу на прийняття рішень, а створити ефективний механізм студентського контролю за їх виконанням, який би працював без перебоїв. Аби, як зазначає мій колега Олексій Гаманюк (приклад переконаного дипломата), рішення не зависали на етапі «поговорили-розійшлися».
Поки що ініціативи щодо студентського моніторингу якості надання послуг КМА – це поодинокі спроби окремо взятих плацкартників. Але потяг їде, ініціативні плацкартники виходять на зупинці «Випуск» і механізм знову глушиться. Тому завданням новообраної СК може стати лобіювання нових інструментів контролю, які було б зафіксовано відповідними статями Статуту НаУКМА (а-ля «брати участь особисто або через своїх представників у громадському самоврядуванні в обговоренні, вирішенні питань вдосконалення навчально- виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту тощо»).
Проте – з необхідними уточненнями щодо того, як саме здійснюється такий контроль. Через круглі столи кафедр? Гаразд. Тоді з якою періодичністю такі заходи мають відбуватись? Яким є порядок подання запитів студентів щодо необхідних, на їхню думку, змін у навчальному процесі? А яким є термін реагування кафедри на такі подання? І так далі, і тому подібне.
Відтак, гасла про Альма-матер – лишити. Механізм студентського контролю – доопрацювати. І не тому, що все у нас тут безнадійно погано. А тому, що може бути значно краще. Але тільки у тому разі, якщо споживач-плацкартник зможе регулярно «заповнювати книгу пропозицій та скарг» і отримувати адекватний до змісту та форми запиту зворотній відгук від адміністрації купе та СВ-вагонів.
Плацкартники і скарги
Якщо варіант із дипломатичними залізничниками не працює, то існує інший, дещо менш приємний для всіх пасажирів спосіб вирішення проблеми. Він полягає у посилених скаргах. Або, інакше кажучи, у створенні команди НаУКМА з національного українського виду спорту – спортивного жаління. В нашому випадку – спортивного бюрократичного жаління.
На що жалітись?
Тут потрібна конкретика.
Формат «Могилянка вже не та» – неефективний. Справді дієво буде виявити конкретні недоліки навчального процесу і (наголошую, що це за умови відсутності поступок від адміністрації щодо конкретизованого механізму студентського контролю та збереження формату співпраці «поговорили-розійшлися») шукати розбіжності між статями чинних документів, які регламентують діяльність університету, та реальністю.
Наприклад, пунктом 6.5 «Основні завдання наукової та інноваційної діяльності НаУКМА» розділу 6 «Організація науково-дослідної роботи, інноваційна діяльність НаУКМА» Статуту НаУКМА від 21.03.2012 проголошено, що одним із таких основних завдань є «встановлення у передбаченому законодавством порядком нормативи забезпечення структурних підрозділів НаУКМА матеріальними цінностями та ресурсами». Тоді забезпечте, будь ласка, оновленою системою електропостачання Культурно-мистецький центр (світло вибиває частенько), або хоча б туалетним папером та милом (ох вже цей папір) основні підрозділи НаУКМА.
Кому жалітись?
Президентові академії, Міністру освіти, викладачам, охоронцям, публіці в соціальних мережах. Але жалітись обґрунтовано. Так створюватиметься небезпідставний галас навколо дрібних та великих проблем нашого потяга.
«Лупати сю скалу» таким чином можливо лише за умови розуміння більшістю студентів необхідності змін, а також допомоги тієї самої команди зі спортивного жаління правників-плацкартників, які зможуть правильно оформити, до прикладу, близько 300 різних подань щодо дрібних та великих порушень в академії.
А якщо вже на й це не звертатимуть уваги ані пасажири купе, ані пасажири СВ, то відбудеться…
Плацкартний страйк
Річ у тім, що деяким представникам СВ та купе ще не байдужий імідж КМА-експресу. Тому останнім методом студентського впливу на позитивні зміни у роботі потяга може стати страйк плацкартників, що буде висвітлено в пресі набагато гучніше, аніж сотні паперових скарг. Плацкартники КМА відрізняються надвисокою здатністю до мобілізації (перевірено двома Майданами). Тому для того щоб скарги стали страйк-плакатами, а десятки студентів вийшли на першу та другу привокзальні площі, насправді потрібно лише кілька днів часу. Чи буде таке висловлення свого «фе» ефективним? Саме по собі – ні. Так – тільки якщо призведе до повернення формату «дипломатичні залізничники».
Так вже влаштований цей світ. Реформи – будують, революції – руйнують. Руйнують та уповільнюють втілення необхідних змін.
А тому бажаю всім добра та дипломатії у цей чудовий ТСР-ний четвер. Все у наших руках, адже tempus таки fugit, а Academia таки sempiterna!